Мистецтво миру. 

Простими словами про те,

 як працює ненасильницьке спілкування

Під час конфліктів у сім’ї, з друзями чи на роботі ми схильні узагальнювати та оцінювати іншу сторону. Це відразу викликає опір і захист у відповідь, і вас просто перестають чути. Ненасильницьке спілкування пропонує інший спосіб донесення своєї думки: не оцінювати, а говорити про факти, особисті почуття й потреби, висловлювати прохання замість вимоги. Як це працює на практиці?

ЩО ТАКЕ НЕНАСИЛЬНИЦЬКЕ СПІЛКУВАННЯ

Це підхід до спілкування, який створив психолог Маршалл Розенберг. Часто конфлікти виникають через непорозуміння, а мова ненасильницького спілкування – це мистецтво розуміти, що тобі потрібно й чого ти хочеш від іншої людини, та висловити свої потреби в безпечній для неї формі. Це мова розслабленості, яка вчить нас говорити про те, що є всередині: почути себе та прокомунікувати. Ненасильницьке спілкування – це коли інтереси всіх сторін задоволені.

Ненасильницьке спілкування вчить розпізнавати як свої потреби так і чужі

НАВІЩО ЦЕ МЕНІ ПОТРІБНО?

Коли ми розуміємо потреби одне одного, в нас більше шансів зійтися на чомусь і не зіпсувати стосунки. Пари часто приходять на консультації і починають нещадно одне одного звинувачувати: від «ти ніколи не виносиш сміття» до «ти взагалі мене не любиш», «ти мені все життя зіпсував». Усе це оцінки та узагальнення, а не факти.

Принципи ненасильницької комунікації вчать, що насамперед треба говорити про факти без оцінок. Не «ти мене не поважаєш», а «вчора і сьогодні ти не помив посуд і не застелив ліжко, як ми домовлялися». Це факт, з яким інша людина може погодитися.

Другий крок – сказати про свої почуття. Наприклад, «коли ти так робиш, я починаю гніватися, мене це засмучує».

За цими почуттями завжди стоїть якась потреба. Вона не в тому, щоб партнер помив посуд чи виніс сміття, потреба може полягати в тому, щоб бути почутим, відчувати любов – у кожного вона своя. Найголовніше – помітити це в собі, а не одразу розкидатися судженнями та узагальненнями.

Часто ми не знаємо, як сказати щось ненасильницькою мовою, тому вирішуємо мовчати, бо нам незручно. Наприклад, ситуація: дівчина сидить у вагоні метро, розпущене волосся іншої пасажирки падає їй на плече. Літо, у вагоні спекотно. Але дівчина не знає, як висловити своє роздратування так, щоб не образити людину, і мовчить, чекає, поки та помітить сама. Роздратування зростає. Через п’ять зупинок дівчина з розпущеним волоссям різко повертається до нашої знайомої та роздратовано питає: «Може, ви вже нарешті приберете свою сумку з моїх колін?». У жодної з них не було навички сказати про те, що не влаштовує, способом, який був би приємним для обох сторін.

Ненасильницьке спілкування вчить розпізнавати і свої потреби, і потреби інших. Коли ми відмовляємося від ярликів та оціночних суджень, виявляється, що інші люди так само, як ми, мають почуття та потреби. Розенберг пише, що нас навчили думати категоріями «правильно-неправильно» з огляду на наявність ворога. І коли ми дивимося на іншу людину як на ворога, то починаємо використовувати мову суджень.

Розенберг пропонує таку метафору: мова суджень – це мова шакала, а ненасильницьке спілкування – це мова жирафа. Суть ненасильницької комунікації не тільки в тому, щоб вміти говорити мовою жирафа (екологічно висловити свої потреби і почуття), а й у тому, щоб вміти перекласти мову шакала мовою жирафа. Тобто побачити за неприємними словами іншої людини потребу.

Наприклад, хлопець з дівчиною йдуть разом у кіно, при зустрічі він каже їй: «У тебе з’явилися прищі». Вона може сприйняти це як критику, образитися і закритися, а може спробувати зрозуміти його потребу й уточнити: «Чому ти так кажеш? Ти турбуєшся про моє здоров’я?». Таким чином ненасильницьке спілкування вчить відходити від суджень правильно-неправильно, добре-погано, а дивитися у суть речей.

Ненасильницьке спілкування – це коли інтереси всіх сторін задоволені

Уявіть, що між вами й партнером умовна лінія кордону: є ти і є я. Зазвичай у конфліктах ми кажемо «ти робиш ось так, ти поганий», а у відповідь людина інстинктивно захищається. Ненасильницьке спілкування вчить говорити на своїй території, тобто «я відчуваю злість, я засмучуюся».

У такого підходу два складники. По-перше, жодна доросла людина не має права вчити іншу дорослу людину, як поводитися і жити. По-друге, коли ми говоримо про себе, людина вмикається емпатично, бо ми звіряємо свої почуття. Але якщо ми говоримо про неї, вказуємо, що робити, у людини виникають психологічні щити, вона нас просто не чує.

ЯК ПРАКТИКУВАТИ НЕНАСИЛЬНИЦЬКЕ СПІЛКУВАННЯ

Ідея ненасильницького спілкування звучить гарно, але на практиці це доволі складно. Якби це було універсальною мовою, наш світ уже давно став би кращим.

Нас з дитячого садка вчать спілкуватися «насильницьким» шляхом – з оцінками, осудженням, критикою. Більшість із нас живе з уявленням: «Якщо я не виграю, то програю». Тому ми звикли просувати свої інтереси замість того, щоб шукати варіант, за якого виграють обидві сторони.

Усі ці всі кроки ненасильницького спілкування нелегко тренувати. Коли ти на емоціях у конфлікті, важко спокійно висловити спостереження, відстежити потреби й емоції. Але це навичка, яку треба практикувати. Метод ненасильницького спілкування дозволяє перетворити будь-яку розмову в ефективний і доброзичливий діалог.

Джерело:the-village